Якщо  ти  любиш  рідну  школу  і  почуття  твоє  міцне, Тебе  в  лиху  до  сліз  годину  усе  на  світі  обмине. Ти  рідну пісню не забудеш, стежок на батьківський  поріг, У  тебе  хліб  насущний  буде  і  друзів  сто  і  сто  доріг. На  світі  різнії  є  школи,  такі  новенькі – просто  рай, Але  своєї,  Просянської,  де  б  ти  не  був  не  забувай! Вона  найкраща,  найрідніша,  ти  прилети  сюди  здаля, Тут  навіть  небо,  навіть  тиша  до  тебе  словом  промовля. Тут  легко так і  так  привітно, тут забуваєш  втому  й  біль, Вона  тобі  як  мати  рідна,  води  ковток,  і  хліб  і  сіль. Тож  приїжджай  сюди  частіше,  стежками  юності  пройди, І  рідну  школу,  й  рідну землю назавжди в серці  збережи...            Усе  на  землі  має  свою  історію,  свій  початок,  своїх  творців. Просянська  середня  школа  теж  має  свою  50-річну  історію,  яку  творили  люди – зодчі  дитячих  сердець,  зодчі  майбутнього  держави. Зовсім  скоро  ми  будемо  святкувати  125-річчя  нашого  рідного  селища,  яке  виросло  на  цій  землі  завдяки  знайденим  родовищам  білої  глини. Для  збудованого  заводу  по  переробці  каоліну  потрібна  була  робоча  сила. Йшли  до  Просяної  люди  в  пошуках  роботи  і  осідали  тут. Та  на  той  час  населення  Просяної  було  безграмотним. До  1913 року  тут  не  було  школи,  а  діти  володарів  складів,  лавок,  заможних  селян  навчалися  грамоти  у  дружини  капіталіста  Ауе  та  священика  села  Маломихайлівки. У  1913 році  в  залізничному  будинку  було  організовано  школу,  в  якій  навчалося  близько  30  дітей,  а  вчителем  був  у  ній  виходець  із  сім’ї  кріпаків  дехто  Бібо. Нелегко  було  навчати  дітей  в  таких  умовах,  але  батьки  хотіли,  щоб  їхні  діти  вчилися  грамоти. Довгим  був  шлях  до  будівництва  хоч  невеличкої  школи  у  селищі. Та Просяна розросталася, розширювався завод, з’являлися нові підприємства, збільшувалася кількість населення. Біля заводу шамотних виробів з’явилася в 1935 році школа семирічка, яка у 1936 році реорганізувалась у середню. Війна зруйнувала всі плани, понівечила землю і душі людей та не вбила прагнення жити і творити. З середньої школи загарбники зробили склад, попалили парти. Директор школи К. П. Опалатенко в 1944 році почав свою діяльність з того, що зібрав усіх учнів і попросив їх допомогти відновити школу. Люди прийшли. Теслі змайстрували лави, які замінили парти, ремонтували підлогу, жінки білили стіни. Шматками фанери і скла затулили вікна. Підручник був один на весь клас. Писали на старих газетах. Одначе заняття в школі почалися. То були часи про які важко згадувати. Шматок хліба був дорожчий золота, а метал було важче дістати ніж окраєць хліба. Йшов 9-ий повоєнний рік. Все більше молоді з’являлося у селищі, більше народжувалося дітей. Тісною стала невеличка школа. Потрібні були освічені працівники. Тоді молодий завідуючий відділом освіти Прибор Іван Григорович домагався будівництва у Просяній середньої школи. Будівництво здійснено за рік. І першого вересня 1954 року Іван Григорович – перший директор новозбудованої школи разом із невеликим педколективом відчинили двері першим учням. З того часу у селищі діє 3 школи, які відвідують 1600 учнів: восьмирічна (1974), середня та вечірня для працюючої молоді. Значно збільшився склад вчителів. Окрім того з 1974 року – при комбінаті працює заочне відділення Дніпродзержинського хіміко-технологічного технікуму.                              52 роки – це багато чи мало? Скільки подій сталося за цей період! Дещо забулося, але багато чого залишилося в пам’яті і стало історією. Зараз у школі навчається  668 учнів та працюють  79 працівників з них 56 членів педколективу: 19 відмінників освіти України 30 вчителів вищої категорії 13 вчителів першої категорії 7 вчителів другої категорії 12 методистів 12 старших вчителів колектив дружній і творчий. За 52 роки свого існування Просянська середня школа випустила із своїх стін більше 5000 учнів, серед них 200 медалістів. Школа відкрила дорогу у майбутнє робочому і лікареві, науковцю і спортсменові, військовому і космонавтові. Хочу назвати тих людей, які прославили селище і школу. Бондар Григорій Васильович – Академік медичних наук, Герой України, генеральний директор Донецького обласного протипухлинного центру, професор, заслужений діяч науки України. Арцебарський Анатолій Павлович – полковник, льотчик-космонавт, Герой Радянського Союзу. Клименко Вадим Володимирович – полковник, Герой Росії. Мазалов Олександр Васильович – полковник, мер міста Черняховськ. Заярний Микола Якович – проректор Дніпропетровської Металургійної академії. Назаренко Микола Васильович – професор Київського університету ім. Т.Г.Шевченка. Куліш Людмила Іванівна – працівник посольства України в Казахстані. Мощник Григорій – речник Президента Росії Юрков Олександр – учасник Чемпіонату світу в Португалії, срібний призер Чемпіонату Європи, володар Кубку Європи з десятиборства, учасник Олімпіади 2000 року в Сіднеї.